Музика а-ля Марсель Пруст

Після 11 років клубної, захованої від масового українського слухача, роботи, нарешті формація “Foa Hoka” вилила на киян свою психоделіку, своє відчуття всіх і вся. 16 липня в кав’ярні “Бабуїн” вона відіграла живий advertisement (рекламу, анонс) перед виходом свого третього альбому “Індпошив”. Платівку випускає компанія “Sale Records”, яка спеціалізується на українській електронній музиці. Музика “Волохатих австралійських огірків” (це одне із значень загадкового словосполучення) – такий собі, потік свідомості або несвідомості через звук, голос та їхнє чудернацьке поєднання. Серед багаточисленої публіки, що зібралася в “Бабуїні”, на музику “Фоа Хоки” прикольніше за все реагував конусоподібний ниточний прилад, що висить над одними з дверей кав’ярні. Від повітряних поштовхів навішані фігурки, витончено вирізьблені з дерева, підстрибували, крутилися і танцювали. І якраз у такт “Фоа Хоці”. Їхній рух, трохи кострубатий і якийсь неживий, нагадав міма або експерименти сучасної хореографії. – Що є, свого роду, безперервним потоком почуттів і відчуттів у русі. Візуально ця музика теж отримала свій аналог. І такий, навіть не варто було вигадувати: його представили самі музиканти. На моніторах, що були встановлені біля сцени, крутилося відео – своєрідний відео-арт. Він, до болю, нагадав ті відеороботи або інсталяції, що ними часто бавляться в Центрі сучасного мистецтва ім. Сороса. А там, як відомо, автори та куратори виставок презентують “свої хвороби”, свій потік. Колись справді неприємно хворобливий, колись легкий і симпатичний. І музика “Фоа Хоки”, наче музична ілюстрація до подібних “збочень свідомості”. Паралель із Центром сучасного мистецтва виникла не просто – формація справді декілька разів співпрацювала з тими виставками, тож тим духом вона і пропахчена. Але звучання в “Індпошиві” – це, скоріше, ілюстрація до уже згаданого легкого, подекуди дитячого потоку свідомості (чого не можна сказати про музику двох попередніх альбомів). Але вся вона всеодно знаходиться поза логічних пояснень. Ось, чому тут має місце деякий сумнів: чи вдалося мені якось путньо пояснити виступ “Фоа Хоки”. Адже все це писалося під її музику, а її реально неможливо розказати.